Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Смереко, смереко,

Висока смереко!

Не грай так розбільно,

Шуми вільно, вільно,

Далеко,

Далеко…

Прощавайте, други:

Ліси і яруги!

І ти, моя пісне,

Гинь, бо серце трісне

Від туги,

Від туги…

Бувай здоров, верше,

Мій зелений верше!

Вже нам так не буде,

Як перше,

Як перше…

ЦИКАДА

(З пісень Анакреонта)

Благословлю тебе, цикадо,

Що на вершках дерев високих

Роси краплиночку нап’єшся —

І вже, як цар, живеш, співаєш.

Усе твоє, геть все навколо,

Що лиш доглянеш ти на нивах

Весною, влітку, в пізню осінь.

І хлібороб тобі прихильний,

Бо ти йому не дієш лиха.

Ти віддана усім смертельним,

Віщуєш тепле, ясне літо.

Тебе і музи полюбили,

Тебе кохає сам Аполлон,

Що дав тобі твій срібний голос.

Безсилля старости не знаєш,

Землі щаслива, мудра доню,

Закохана в піснях, без горя,

Народжена без кости й крови,

Самим богам ти майже рівна!

Сидір Твердохліб

(1886–1922)

Народився в м. Бережани на Тернопільщині. Народну школу закінчив у Дрогобичі, навчався у гімназії м. Ярослава, відтак учився у Львівському та Віденському університетах. Напередодні Першої світової війни працював у філії Академічної гімназії, пізніше викладав українську та польську мови в середніх школах Галичини.

С. Твердохліб належав до літературно-мистецького об’єднання «Молода Муза». Перші його поезії з’явилися у 1906 в журналі «Світ», друкувався у журналах «Буковина», «Розвага» та ін. Видав збірку поезій «В свічаді плеса» (1908).

Оригінальних творів написав мало, переважно займався перекладами української літератури на польську та німецьку. Часто друкувався у польській періодиці. Писав новели.

У 1922 С. Твердохліб очолив українську групу, яка визнала польську владу в Галичині і вирішила взяти участь у виборах до польського сейму, незважаючи на те, що переважна більшість галичан бойкотували вибори. Тоді воєнний суд Української військової організації виніс йому смертний вирок. С. Твердохліба застрелили, коли він виходив з потяга.

ЦАРІВНА ІРІС

Царівна Іріс по млах походжає,

Райдугу злоту на світ напинає…

Кладе на хмари дрібонькі алмази,

Жар-аметисти, рубіни, топази,

Кожда хмаринка брильянтами грає,

Царівна Іріс по млах походжає.

Луком фонтанни жемчужить хмарини,

Міниться небо при заході синє…

Остань між нами, царівно фонтанни!

Великі сонця погасли. Останнє

Скане за хвилю… і зчиниться темно!..

Осяй, царівно, печаль нашу земну!

А хоч не зцілиш ні одної рани,

Царівно Іріс, з людьми най остане

Твій промінь ясний!..

ОСІННІЙ ВИХОР

Осінній вихор так жалісно грає,

Заводить, стогне, шумить за вікном,

Мов окаянник, скимить, завиває,

Б’ється під вікнами чорним крилом…

Душе проклята! Душе з того світа!

Чую твій голос і плач чую твій,

Про що тебе жалість пригнала з засвіта?…

Буду молитись за твій упокій!

Глядять в темряву смутні мої очі,

Зник окаянник, пропав за ним слих…

Запіяв півень у сумерках ночі —

Осінній вихор ущух і притих…

ПІЗНЯ ОСІНЬ

Пізня осінь блудом блудить

Між кущами в’ялих рож,

Квітів вже вона не збудить,

Сіє сльози сірих рос.

У лахміття грішне тіло,

Як жебрачка, зодягла,

Розпустила косу білу,

Де поступить, в’ється мла…

Розпустила три морози

І студено-срібну біль

Та й холодні сіє сльози…

Сад порошить заметіль.

* * *

Бездонний провал сатаніє,

І грозить, і звіриться хлань,

Із хлані, що вітер повіє,

Морозить тьма стонів, зітхань.

Скрегоче, гуде у темряві

І клубиться чорним вужем,

Аж блисло огнями у тьмаві!

Який се заклятий терем?…

То пекло! У нім херувими,

Що впали в визвольній борбі,

Риданнями плачуть страшними,

Що сили не мали в собі!..

Хоч плачуть, долоні стискають,

Ненависть палає в очах —

До неба сто рук витягають,

А небо – сповилось в імлах…

ФІНАЛ

За сонцем лугами вела мене туга

І туск сього світа – на гори,

Далеко-далеко від берегу Буга,

Невже там загубиться горе?

Я станув на шпилю… Шуміли вершини,

Їх шумом строїв я сопівку,

Іду я, від шпилів мелодія лине,

Вітрець виграває веснівку.

Займається небо, йде зазоря днини,

Зміняються в день темні ночі,

В душі виринають забуті картини,

Сльозами жемчужаться очі.

За сонцем лугами вела мене туга

І туск сього світа на гори,

Вернув я на доли – і знов темна смуга,

Жура йде за мною і горе…

* * *

Як я вибирався з журбою

В чужину за тисячу миль,

Без впину летів наді мною,

Проводжав мене чорний мотиль.

Куди б я не мчався в дорозі,

Убити – даремна зусиль!

Аж десь на гранітнім порозі

За тучами щез мій мотиль.

Вернув я в свою Україну

З чужини з-за тисячі миль,

Дивлюся на смуту осінню,

І знов коло мене – мотиль…

Проза XIX – початку XX сторіччя

Леопольд фон Захер-Мазох